Магія народження уроку, або Роздуми після відкритого/показового уроку...

45 хвилин....

Для пересічного громадянина – звичайний проміжок часу: багато чи мало – залежить від ситуації.

Для вчителя – це ціле життя...

... Звичайний робочий урок. Дзвоник. Кабінет, підручник, дошка, крейда, зошити, комп'ютерна підтримка за потребою... Зацікавлені очі твоїх учнів і ти... І ваша таємниця... Ваші откровення.. Переживання і співчуття головному герою... Можливо, роздуми над одним – однісіньким питанням у тісному колі при запаленій свічці ...

Можливо, сльози...Можливо, щира радість...

Але все це при закритих дверях... Тільки ти і твої учні...

І щасливий ти від того, що, виходячи з уроку, учні дякують тобі за зустріч з КНИГОЮ...

Тільки ти і твої учні...

Аж раптом!!! Доля вчительська така – давати відкриті, як їх називають зараз, показові уроки.

Боже милосердний!! Твій мозок одразу починати працювати у скаженному ритмі: тепер це вже не таємниця щирих відвертостей між тобою, твоїми учнями і героями твору...

Тепер співучасниками твоєї літературної таємниці стають колеги-філологи і, як показує практика, не тільки...

Не знаю, можливо, у когось це не викликає мандражу і рішення знаходиться одразу...

Але найчастіше відкритий урок – це, зазвичай, приблизно таке кіно: після того, як ти отямив і оговтався від того, що ти даєш урок відкритий, і ніяка, навіть найважливіша, причина не врятує тебе саме цього разу, ти обираєш тему: ця не дуже цікава, тут не зможуть

розкритися діти, до цього уроку я і сама морально не готова...

І ось нарешті, ЕВРІКА!! ТЕМУ ОБРАНО!! Ти збираєшся з письменником і героями твору в одне ціле.... Думки, як оті мишенята, снують у голові, але ти ще нічого не записуєш...

Воно ще тільки народжується, оте наповнення 45 хвилин, яке стає для тебе довжиною у ціле життя.. І щоб ти не робив: ходиш, обідаєш, проводиш звичайні уроки, душ приймаєш – з цього моменту ти думаєш лише про свій урок.

В мене є дорогесенька колежаночка, яка "виношує" свої "КРИЛА" Л.Костенко уже десь з жовтня місяця…

А час спливає…

А ти ще не починаєш писати.

Ти вимальовуєш, вибудовуєш, доводиш до самовідключення ноут від перенапруги...Ти перелопачуєш усі методичні книги, групи, Інтернет сторінки...

І все це 45 хвилин уроку.

Сто разів треба прокинутися вночі, бо думка якась прийшла, наснилася, відвідала зненацька.

І ти дякуєш своїм мізкам, що вони працюють... Що вони допомагають...

А час спливає...

Ти готовий вже збирати усі думки, усі "огризки" листочків, усі нічні і денні записи докупи...

У конспект...

ААА!!! Як-то кажуть, ЩАС! Скільки разів ти отой конспект ще перепишеш "начисто останній раз"??? Скільки раз згорнеш і зжмакаєш написаний начисто папірець

І це слово не підходить... І це речення не розкриває проблемного питання... І цей метод і прийом не підходить до цього етапу уроку...

І тут, коли ти вже вирішуєш, що "ЧИСТОВИК", тебе осяяння: піду до колежаночки – біолога, та зробимо ми бінарний урок...

А в цей час за тобою тихесенько (бо вголос неможна) спостерігає чоловік, підгодовує тебе, непомітно філіжанку кави зранку і серед ночі підносить... І навіть твій улюблений Пуша розуміє, що

маму зараз краще не турбувати...

А ще... Уся підлога перетворюється на минне поле: усе закладено підручниками, листочками, вирізками... І, боже тебе борони, чоловіче, передвинути листочки місцями....

А якщо ще якісь костюми дітям треба чи декорації, бо у тебе Шекспір, а там балкон...!!!

Тоді, чоловіче, однією філіжанкою не обійдеться!! Бери до рук інструменти – будуй!!! Бо я вирішила, що Джульєтта повинна читати саме на балконі.

У Оксани в "хаті" треба повісити поличку з національним українським посудом.

А от Очумєлову потрібні ваги, він буде зважувати Хрюкіна і собачку. Майструй... І він майструє..

Та вибору ж немає...Чоловік вчительки – це ж суміжна професія.

...А час спливає...

Так народжується урок, крок за кроком... День за днем...

І ось, нарешті!!! Тобі здається, що ти його "народив"... Наче камінь з душі... Трохи полегшало.

Тепер ти почитаєш конспект своїй колезі – чи не "ріже" якесь слово, чи не зайва якась цитата.

А ще ти "затераризуєш" колег-інформатиків (дякуючи богу, вони залюбки допоможуть), бо ота смарт-дошка потребує певних вмінь, а ти не можеш ще опанувати усі тонкощі. (Ти ж філолог.)...

Чи кіно треба "підрізати – склеїти"…

А ще ти замучуєш дівчаток-НУШівців, бо у них кольоровий принтер, ламінатор, а тобі цілу купенну роздруківок треба. Вони погоджуються: "Друкуйте!"

А потім ще колежаночка твоя скаже, посміхнувшись: "А РАПТОМ…" і ти починаєш ще («про всяк випадок») готувати декілька завдань...

А ще ти порадишся зі своїми дорогими колежаночками - родзиночками... Бо усі ми одна величезна віртуальна філологічна спільнота... Завжди одна одну підтримуємо...

... Ніч перед відкритим уроком!! !! Це вам не ніч перед Різдвом Гоголя.

Хто скаже, що він спить в цю ніч – не буде щирим....

А якщо і провалився у короткочасний сон, то сниться зазвичай одне: заходиш у порожній кабінет, гості сидять, дітей немає, конспектів немає – прокидаєшся, а на чолі холодний піт... І тут, о БОЖЕ!!! Тирозумієш, що епіграф треба змінити: занадто довгий і філософський для учнів 6 класу ... ТЕРМІНОВО У ШКОЛУ... БОЖЕ!! 6 годин ранку...

Збираєшся… І просиш чоловіка: " Відвези мене"!.

Чоловік "недоуменно" дивиться, бо ще зовсім рано...

ВЕЗИ!!! Везе!! !Привіз!!!

...Школа, посміхаючись, радо зустрічає тебе своїми віконечками, діти набігли, обнімашки-ціловашки як завжди, бо вони ще маленькі.

І наче і забуваєш ти отой проміжок часу, коли для тебе все сконцентрувалося на одному твоєму уроці...

І дзвенить дзвоник!! І розпочинається урок... ТОЙ самий урок, виплеканий і, навіть, виплаканий, бо не одразу все "склеїлося". Кожним своїм нервом ти відчуваєш своє хвилювання... У голові наче набат – Бум!! Бум!! Тиск зашкалює... І ти розумієш: для того, щоб опанувати себе, маєш лише секунд 5-10... Бо треба все встигнути, а у тебе лише ОТІ 45 хвилин..

І дивишся ти у очі своїх дітей і бачиш: "Ми вас не підведемо! Все буде добре!".

Коли бачиш у перші секунди уроку ці оченята, ти не можеш стримати сліз: з такою довірою вони дивляться на тебе, що ти не маєш права зрадити ці оченята своїми якимись острахами..

Забуваєш про гостей, комісію... Бачиш тільки ці очі...І знову розпочинається оте таїнство між тобою, учнями, письменником і героями твору... Все, як завжди: ти стаєш сама собою...

45 хвилин уроку

... Ви проживаєте їх разом… 45 хвилин уроку... Для пересічного громадянина – звичайний проміжок часу... Для вчителя – 45 хвилин життя...

P.S.

У нас у школі на минулому тижні був проведений педагогічний Форум відкритих уроків з використанням смарт-технологій...

Бачила очі своїх колег (а нас таких було багацько!), усі разом готувалися, співпереживали, допомагали один одному... Креативили, щось цікавеньке вишукували.

Ночували біля тієї смартдошки..Дякуючи богу, дівчинка у нас там дуже терпляча!

... І кожного ранку очима питали: "Ну, як ти там? Готовий?"...

Завуч поглядає: чи ми готуємося?? Хвилюється!! Директор навіть не дихає – Хвилюється!!

Тож, чомусь здалося мені, що всі мої враження від усього цього дуже суголосні відчуттям моїх колег...

Так і народився цей допис... Про наше, вчительське життя...

Ірина Чурса,

вчитель зарубіжної літератури Охрімівської ЗОШ