Микола Зеров – поет і перекладач

У кожної людини є ключові моменти, які перевертають усе життя… Для мене таким моментом стала подорож на архіпелаг Соловецьких островів, де за радянських часів загинули українські неокласики й багато інших представників різних народів – письменників, філософів, священиків, науковців... Серед тих, кого закатували там, був і поет Микола Зеров, про якого творча група телерадіокомпанії «Лтава» зняла документальний фільм – перший у циклі «Соловецькі в’язні з України». Досліджуючи понад двадцять років творчість М. Зерова, я зрозуміла, що неможливо повною мірою осягнути те, що він зробив і що з ним сталося, не побувавши в тих місцях і не пройшовши його останнім шляхом, який привів його на Соловки, а потім до урочища Сандормох, де його розстріляли. Шукаючи в Петербурзі пересильну тюрму, де утримували тих, хто їхав на заслання, їдучи в м. Кемь, де їх сотнями грузили на пароплав, дивлячись на хвилі Білого моря, серед якого височіють вежі Соловецького монастиря, я думала: як мало ми ще знаємо про свою історію, як багато нам треба ще пройти шляхів, щоб віднайти нарешті втрачені коштовності нашої культури, зібрати розсіяні по всьому світові перли, щоб з’єднався ланцюг порушених зв’язків між минулим і сучасним…

Серед холодного Білого моря, неподалік від Північного полярного кола, розташований архіпелаг Соловецьких островів, куди в XV столітті прибули ченці Зосима і Савватій, котрі заснували монастир як острів спасіння в мирському морі пристрастей... Декілька століть тривало будівництво кам’яних споруд, які відзначалися гармонією і благородством пропорцій. Ченці побудували Спасо-Преображенський собор, церкви, високий мур, сторожеві башти, млин, канали. Починаючи з часів Патріарха Нікона і царя Петра I Соловки були оплотом духовного й економічного життя півночі Російської держави, осередком технічного прогресу, міцною фортецею і місцем паломництва. На кінець XIX — початок XX століть при монастирі були свій флот, гідроелектростанція, радіостанція, розвинуте сільське й морське господарство. Соловецька братія утримувала шпиталь у столиці, вирощувала рідкісні сорти рослин, брала участь у всесвітніх виставках, давала гроші на допомогу постраждалим під час війн і негоди.

Але Соловки мали й іншу, сувору славу... Ці острови в Білому морі стали місцем релігійних і соціальних сутичок, символом Розколу, що протягом багатьох віків випробовував людську віру, дух, совість на міцність.

«Темні камені лежать непорушно... І не зрозуміти, який камінь був покладений зі смиренною молитвою, а який зі стогоном відчаю? Який политий гіркою сльозою, а який зігрітий палким почуттям? Де пройшла та тріщина, що згодом перетворилася на прірву і зробила острів місцем неперервних мук і страждань? Чому не вберегли ченці своїх нащадків від лиха? Чому їхня віра і праця не врятували світ від жорстокої боротьби й страждань? Коли і ким – ними чи нами було щось непоправно втрачено?..»

Зі спогадів соловецького в’язня Г. Андреєва

З епохи Івана Грозного на території Соловецького монастиря діяла одна з найстаріших у Росії в’язниць. Тут утримували тих, хто являв небезпеку для держави не тільки своїми вчинками, а й мисленням. За часів царату соловецьких в’язнів тримали в казематах від 20 до 40 років. Для них побудували спеціальні камери, які охороняли самі ж ченці.

Сюди імператриця Катерина II в 1776 році за доносом Григорія Потьомкіна кинула останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Потьомкін пропонував перетворити запорожців на «вірнопідданих рабів», а їхні землі розподілити поміж царськими фаворитами. Тоді Потьомкін та інші князі отримали по 100 тисяч десятин українських земель, а Петро Калнишевський був позбавлений не тільки майна, але й права на листування та прогулянки. Просидівши у в’язниці 25 років, Петро Калнишевський вже не схотів полишити обителі, прожив ще два роки при монастирі і помер у віці

112 років.

Минали часи, змінювалися уряди, а Соловки залишалися місцем не тільки палких молитов, а й людських страждань. Після жовтневого перевороту 1917 року монастир перейменували на Кремль, Біле озеро – на Червоне. Над шпилями соборів і церков з’явився червоний прапор і зірки як символ нової влади. Монастир пограбували... Церковні цінності, рідкісні книги вивезли до столиці... Дзвони зняли, щоправда, не змогли їх ані розбити, ані вивезти... Монастир горів, і ченці з останніх сил намагалися врятувати святі мощі й намолені ікони.

Більшовики вирішили, що суворий клімат, боротьба з природою і трудовий режим стануть гарною школою для перевиховання «класових ворогів», і створили в 1920-му році на території монастиря, відомого своїми тюремними традиціями, концентраційний табір для своїх же співвітчизників – полонених Громадянської війни та інших «ворожих елементів». Почорнілий і спустошений, без дзвонів, монастир почав приймати на початку 1920-х років перших в’язнів. З 1923-го року він отримав назву – СЛОН («Соловецкие лагеря особого назначения»).

«Особое назначение» Соловецького табору полягало в тому, що сюди для «виправлення» направляли людей не за конкретну провину, а за спосіб мислення, людей, котрі самим фактом свого існування суперечили й несли загрозу радянському ладу. Активних супротивників, які бралися за зброю, більшовики знищували одразу. А в табори відправляли тих, чиє походження, виховання, освіта, культура, знання видавалися «социально-чуждыми», не відповідали духу нової епохи. Більшість із цих людей опинилися на Соловках не за вироком суду, а за рішеннями різних колегій, комісій, нарад... Тут утримували священиків, юристів, митців, вчених... Сюди потрапили й опоненти більшовиків у боротьбі за владу, й ті, хто здійснювали перші перетворення, але потім через свої переконання опинилися в числі «ворогів» радянської влади. В жертву системі були принесені навіть її палкі прихильники. Той, хто піднімав червоний прапор над Соловками, той, хто підписував документи щодо організації Управління Соловецьких таборів, були знищені.

«Соловецкий лагерь особого назначения» став місцем, де поступово відпрацьовували теорію й практику терору, поширеного на всю країну. Тут встановлювалися норми харчування на ув’язнених, можливості використання колективної праці, способи катувань, масових розстрілів і поховання трупів. Соловецькі охоронці, котрі пройшли школу на Соловках, потім ставали очільниками табірних управлінь по всьому СРСР. Керівники системи вважали, що вони створили нову «ФАБРИКУ ЛЮДЕЙ», але з цієї фабрики ніхто не виходив живим, лише одиниці дивом врятувалися.

Формування табірної системи завершилося в 1929-1930-му роках масовою загибеллю ув’язнених «від важких умов життя», як писали охоронці в актах про смерть, потім вони й самі опинилися серед в’язнів. А на материку з’являлися все нові й нові підрозділи СЛОНу від Ленінградської області аж до Мурманська й Урала. Ці нові табори теж називали офіційно Соловецькими, контингент їх значно розширився за рахунок робітників, селян, військових та інших верств. До 1934-го року вся країна вже була вкрита ГУЛАГами.

Над входом до табору Соловецького монастиря було викарбовано гасло: «Через працю — до звільнення». Його побачила німецька делегація, що приїхала в 1934-му році для обміну досвідом, згодом це гасло з’явиться над брамою концентраційного табору Освенцим. Того ж 1934-го року на Соловки прибув російський письменник Максим Горький. Йому показали «прикрашену правду»: в’язням видали новий одяг і газети, звеліли посміхатися й весело прогулюватися парами. М. Горький повірив у необхідність виправлення «ворожих елементів» й написав нарис «Соловки», в якому з’явилася фраза: «Если враг не сдается, его уничтожают»… Цю фразу потім любив повторювати Й. Сталін. Сам М. Горький невдовзі помер за загадкових обставин…

Соловецькі в’язні жили в нелюдських умовах, до знесилення працювали на лісоповалі, розробці торфовищ і рибних промислах, на будівництві Біломор-Балтійського каналу, першої черги Байкало-Амурської магістралі. За найменшу провину їх кидали у карцер, залишали роздягненими на сильному морозі, позбавляли їжі. «Железной рукой загоним человечество к счастью», — так більшовики прокладали шлях у «світле» майбутнє. Під тиском «железной руки» у Соловецьких таборах залишили свої життя майже мільйон людей. Це лише частина із двадцяти п’яти мільйонів жертв радянського режиму. Але це був цвіт нації, інтелектуальна й духовна еліта. Кожен із тих, хто опинився на Соловках, ніс знання, культуру, ідеї, вільне мислення... Серед них були й українські митці – Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Куліш, Лесь Курбас, Марко Вороний, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан та інші. Далекі від політики, вони самим своїм існуванням, служінням мистецтву, а не радянській ідеології кидали виклик існуючій системі. Вони не мали іншої зброї, аніж Слово, за своє Слово вони й потрапили в далекий північний край. Але Слово й давало їм сили жити до останньої хвилини, й вберегло їх від небуття...

Особистість Миколи Зерова помітно вирізняється серед багатого на творчі постаті літературного процесу 1920-х років. Це був рідкісний ерудит, талановитий історик літератури, блискучий перекладач, оратор і полеміст. Микола Зеров разом із Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою та Освальдом Бургардтом утворили так звану групу «неокласиків», що наблизила українську літературу до світових здобутків і традицій.

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові. Його батько Костянтин Іраклійович Зеров був учителем місцевої двокласної школи, потім її директором. Мати походила з козацького роду Яреськів, що жили поблизу Диканьки. З п’яти синів Зерових (були ще дві доньки) четверо стали відомими людьми: Дмитро – видатний ботанік, Костянтин – гідробіолог, Михайло – талановитий поет і перекладач (він працював під псевдонімом Михайло Орест) і Микола – теж поет. Початкову освіту Микола Зеров здобув у Зіньківській двокласній школі. З 1900 по 1903 рік М. Зеров навчався в Охтирській гімназії, а з 1903 по 1908 рік – у Першій Київській гімназії. Особливий інтерес виявляв до давньогрецької та латинської мов. Древній Київ надихав на захоплення старовиною. З 1908 року

М. Зеров навчається на історико-філологічному факультеті Київського університету. Його першою науковою працею стала курсова робота «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка», яку майбутній поет блискуче захистив.

Починаючи з 1912 року М. Зеров друкує свої статті в українському журналі «Світло» і в газеті «Рада». Згодом він став одним із лідерів студентської громади, очоливши опозиційний рух проти утисків студентів. Але головне – він не полишає древніх мов, наукових розвідок, готуючись до майбутньої творчої праці. На похороні Бориса Грінченка 9 травня 1910 року М. Зеров у прощальному слові сказав: «Може, діждемось часу, коли у нас встане ціле покоління таких щирих, невтомних працівників, яким був покійний…». М. Зеров і сам намагався бути невтомним працівником української культури.

Златопіль – невеличке містечко в Ураїні. Сюди після закінчення університету М. Зеров приїхав вчителювати, у Златопільській гімназії він викладав латину, історію, літературу. Учні любили його за талант промовця і за повагу до них. Але почався бурхливий 1917-й рік.

«Хвиля національного відродження прокотилася широкими просторами України, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович зміг виявити своє українське єство і випростати крила для дальшого лету. Разом зі своїм другом

А. Пінчуком він кидається у вир українського культурно-громадського життя. Вони вдвох організовують українське життя в Златополі, виступають з читанням публічних лекцій про видатних діячів української культури. Але це тривало недовго… Через кілька місяців проголошення державної незалежності Микола Костьович отримав запрошення від Другої Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства на посаду викладача української мови. Звичайно, столиця України, де творилася нова культура молодої нації, вабила його».

Зі спогадів О. Филиповича

У 1917—1918 роках М. Зеров виступає і як науковець, і як літературний критик. У 1918 році надрукував свій перший переклад – «Четверту еклогу» Вергілія. Творець «Енеїди» й автор відомої поеми «Буколіки», римський поет Вергілій користувався особливою пошаною в Середньовіччі за те, що передрік у своїх творах прихід Спасителя – Ісуса Христа. Вергілій викликав особливі почуття і в

М. Зерова. Слідом за ним та іншими античними авторами поет рухався до опанування класичних форм поезії. В одному із сонетів 1920-х років митець писав…

Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій

Сагою дивною, без котвиці й весла.

Ми їхали вперед, і хвиля нас несла

До ніжних лотосів і сніжнобілих лілій.

І квітів тих було без ліку і числа.

І запитався я: де, на якому Нилі

І що за квіти тут колишуться на хвилі?

І відповідь почув таємного посла.

Ці ніжні лілії, що упояють чаром,

Далеко від землі a valle lacrimarum,

Зросли тут засівом Господньої руки.

Далекі від тривог і від земної сварки,

Вони колишуться, одвічні двойники

Сонетів і канцон великого Петрарки.

1920-й рік став знаменним у житті й творчій долі М. Зерова. Він одружився із Софією Лободою, того ж року опубліковані його книги «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія».

«Життя людини проминає дуже швидко. Тільки молодість не бачить цього, не думає про це. Ніколи не писала я щоденників, не зберігала листів. Усе це здавалося зайвим… А все ж багато чого з дорогого, далекого минулого пам’ять таки зберегла. Незважаючи на те, що життя моє склалося не просто, я вдячна своїй долі за мою зустріч із Зеровим, за мої радощі й печалі, що їх ця зустріч подарувала мені… Коли я пригадую молоді роки, образ Миколи Костьовича постає переді мною цілком виразно. Він був середнього зросту, досить стрункий, худорлявий, одягався скромно, але дбайливо. Гарним на вроду він не виглядав, але й не помітити його серед натовпу студентів теж було неможливо. Він явно вирізнявся умінням поводитися якоюсь милою та природною інтелігентністю…»

Зі спогадів С. Зерової

1924 року вийшла збірка під назвою «Камена». Мало хто знає, що слово камена походить з латинської мови, так звали шанованих у Римі італьських богинь, найславетнішою з яких була Егерія. В околиці Риму їм був присвячений гай. Римські поети камен часто називали музами. Згодом камени стали покровительками мистецтва. Збірка

М. Зерова «Камена» — напрочуд вишукане, елітарне видання. До речі, обкладинку до нього створив сам автор. Назва книги засвідчує захоплення письменника мистецтвом, красою, досконалими формами.

Поет Юрій Клен згадував: «В 1921 році були чудові великодні вечори. У церквах правили службу, цвіли вишні, в повітрі пахло зовсім уже розквітлою весною. Був Чистий четвер. Ми слухали Службу Божу, гуляли навколо церкви, і тут зародився у Миколи Костьовича першими рядками його сонет…»

Свічки і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії;

Навколо нас – кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архієрейський хор.

І темний ряд євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі

Весна і дзвін, дитячі голоси

І в вогкому повітрі вогкі зорі…

«Часи, згаяні нами в Баришівці, були добрими часами. Люкроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва. У баришівській школі Зеров викладав літературу й історію. Я в повному обсязі читав курс всесвітнього письменства. До Баришівки заїздив і читав у невеличкому колі свої вірші Филипович. Якось у Баришівці трапилося нещастя: наскочила пирятинська міліція та заарештувала більшість інтелігенції. Зерова на той час у Баришівці не було. Ми тиждень просиділи у в’язниці, а тоді нас пішки погнали до Гребінки, де у вагонах повезли до Полтави. На допити водили вночі. Примістилися ми у великій камері. Швидко зорганізувався хор. Найчастіше співали «Ще не вмерла» і «Заповіт». Більшість тих, що з нами сиділи, була розстріляна. Проти нас матеріалу ніякого слідчий не мав. За невинно ув’язнених клопотався письменник Короленко, що жив у Полтаві. Може, його заступництво й прискорило справу нашого звільнення…»

Зі спогадів Юрія Клена

«Ми вірили в свободу, розум, мистецтво, науку. Український аспект революції був для нас відкриттям. Ми всім своїм єством ввійшли в новий духовний світ. Ми відчували, що тут все треба поглибити й вдосконалювати. А шлях до цього – творчі зустрічі, дискусії, теоретичне мислення... Тут читалися нові поезії, нові переклади, висловлювалися вільно нові ідеї, тут же відбувалися теоретичні суперечки – запальні, гострі, але завжди доброзичливі».

Зі спогадів Б. Якубського початку 1920-х років

В одному з листів М. Зеров писав: «Тепер усі кричать: хай живе вільний вірш, бо безсилі опанувати технікою. І тільки розхитують вільний вірш, розсмикують мову. А українській мові пора б уже знайти монументально логічні форми».

М. Зеров розробляв класичні форми світової літератури, зокрема сонет і александрійський вірш. В українській поезії сонет з’явився в 1610 році, коли Мелетій Смотрицький в своєму «Треносі» подав переклади кількох віршів Петрарки. Утім, лише у XVIII столітті цей жанр поширився в Україні. У другій половині XIX століття до жанру сонета зверталися П. Куліш, Олена Пчілка, О. Маковей, М. Вороний,

Б. Грінченко. Вершиною жанру українського сонета, безумовно, можна вважати сонети Івана Франка – цикли збірок «З вершин і низин», а також окремі вірші зі збірок «Зів’яле листя», «Із днів журби».

У своїх сонетах Іван Франко розробляв традиційні теми: оспівування кохання, жіночої краси, смисл буття. У 1920-і роки до сонета звернулися неокласики: М. Рильський і М. Зеров.

М. Зеров уперше ввів в українську літературу інтелектуальний сонет. Тут почуття огорнені серпанком думки. Ліричний герой сонетів М. Зерова – мисляча людина, філософ, він мандрує в культурних просторах, намагається віднайти сенс буття, з’єднати розірвані ланцюги різних епох, понад усе цінує Красу і прагне духовної гармонії.

Одним із найкращих сонетів у збірці М. Зерова «Камена» є сонет «Навсикая». Сюжет твору взятий із поеми Гомера «Одіссея». Одіссей багато мандрував різними шляхами, допоки не стомився, не маючи змоги йти далі. Але раптом він зустрів чарівну дівчину, яку звали Навсикая. І сталося диво: вона відродила до життя Одіссея своєю красою, і він отримав нові сили для продовження шляху. Отже, як стверджує М. Зеров, людина, котра долучається до краси, стає сильнішою, багатшою духом, вона немовби очищується красою, щоби мати змогу жити.

Феацький квіте, серце Навсикає,

Як промінь злотний на піску морськім!

Перед тобою – вбогий пілігрим

І море пурпурове і безкрає.

Твій царський жест скликає бистру зграю

Служниць, пойнятих острахом німим.

І вроди й гідності струмистий німб

Над чолом ніжним і дитячим сяє.

А Одиссей стоїть, і сам не свій,

Під чарами стрільчастих брів і вій,

Ладен забути безліч мук і горя.

Ясна й зцілюща, мов жива роса,

Рожевим сплеском Еллінського моря

Йому сміється радісна Краса.

У 1923—1924 роках відбувається пожвавлення літературного руху і тоді ж згуртувалися неокласики, котрі прищепили українській літературі плідні світові традиції. Неокласики – це неформальне товариство вільних митців, які понад усе цінували талант і літературу. На відміну від соціологічних та ідеологічних підходів до мистецтва, що поширилися в літературі після жовтневого перевороту 1917-го року, неокласики вимагали оцінювати твір мистецтва передусім за художніми критеріями.

«В 1923 році в Київському інституті народної освіти (як тоді називали університет) була організована кафедра української літератури. Директором інституту був тоді мій двоюрідний брат Микола Лобода, він запропонував Зерову зайняти цю кафедру… Зеров готувався до кожної лекції, читав свої курси із запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами. Однак це не тішило мене.

Я казала йому: «Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобі їх не пробачать!» Але повага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачів постійно зростали».

Зі спогадів С. Зерової

М. Зеров замислювався над шляхами розвитку української культури і запропонував нову концепцію розвитку української культури. Він вважав, що культура не може розпочатися з нуля, на голому місці. На його думку, існує певна духовна еволюція людства, яку не можна переривати, бо це призведе до загибелі культури. Отже, щоб творити нове українське мистецтво, треба перш за все з’ясувати традиції світової культури й визначити місце української культури на світовому древі. А в основу української культури М. Зеров пропонував покласти естетичні критерії. «Краса понад усе!» – наголошував митець у своїх працях 1920-х років.

Служіння Красі єднає М. Зерова із французькою групою «Парнас», у представників якої українські неокласики вчилися не тільки поетичним формам, але й принципово новому ставленню до мистецтва. Поезія для парнасців, до яких належали видатні поети – Теофіль Готьє, Леконт де Ліль, Жозе-Маріа де Ередіа, набула статусу релігії. Вони позбавили мистецтво будь-якої ідеологічної чи суспільної ролі, вважаючи, що сенс мистецтва – нести Красу у світ. Т. Готьє обстоював думку про те, що творіння мистецтва мають великий вплив на людство передусім своєю довершеністю, красою. Тому парнасці намагалися немовби «викресати» свої вірші у досконалих формах, уподібнюючись античним скульпторам. Парнасці ставили форму вище за зміст і вважали, що саме вишукана форма робить твір змістовним.

Перехід парнасців на позиції «мистецтва заради мистецтва» був викликом світові, протестом проти усталеного суспільного порядку. Усвідомивши марність утопії й віри у суспільстві, що протиставив їм Парнас? Власну лірику, поезію як прилучення до дива, культ культури й мистецтва. Леконт де Ліль, котрий став одним із лідерів парнасців, писав про відразу до епохи, «що вбиває купами золота» й «марнотою буденщини». У вірші «До сучасників» він змалював загибель співвітчизників, які «не випускають зі своїх рук золотих монет». Справжніми коштовностями парнасці, а слідом за ними й українські неокласики, вважали Красу, закарбовану в мистецтві.

Відчувши духовну близькість до парнасців, українські неокласики, в тому числі й М. Зеров, шанували талант, цінували передовсім естетичну якість літератури. Неокласиків приваблювала довершеність поезій парнасців, пошук ними гармонійних форм. У сонеті «Pro domo» М. Зеров замислювався про долю української культури й звертався до досвіду парнасців як до ідеалу для сучасного покоління митців.

Традиції парнасців простежуються у творчості й інших неокласиків. Не випадково М. Рильського,

М. Драй-Хмару, П. Филиповича, О. Бургардта та М. Зерова називали «п’ятеро з Парнасу». Парнасці надихнули на творчість й інших поетів – Марка Вороного, Михайла Ореста (брата М. Зерова), які не тільки перекладали французьких поетів, але й створювали оригінальні вірші у довершених, класичних формах.

«Зеров вчився не лише у парнасців, а ще й у античних поетів, греків і переважно римлян. Завжди я його заставав за перекладами Вергілія, Горація, Марціала та інших, а всі поети вчилися мови у Зерова. Багатство його словника було незрівнянне. Навіть Тичина і Рильський давали йому перечитувати свої рукописи перед тим, як їх друкувати. Це була людина, яка дивувала своєю незглибною пам’яттю, бо він міг цитувати цілими сторінками не лише українських авторів, а також Пушкіна та античних митців…»

Зі спогадів Юрія Клена

У 1925—1928 роках відбулася широка літературна дискусія про шляхи розвитку української культури. У той час М. Зеров написав цикл літературно-критичних статей із промовистою назвою «Ad fontes!» («До джерел!»). У своїх статтях митець відкрито закликав орієнтуватися на вершинні здобутки європейського мистецтва: «Її душа (Європи) живе в її культурному набуткові. Хіба опанувати цей набуток не є наше завдання? І чи справді цей набуток нам непотрібний?».

М. Зеров вважав, що для розвитку української культури потрібно три речі: засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів; вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників.

М. Зеров визначав «неокласицизм» як противагу старосвітчині, літературним «сірякам», культурній обмеженості. Водночас «неокласицизм» став стильовою тенденцією модернізму, в якій переважали класичні форми. Поняття «неокласицизм» можна розуміти і в більш широкому значенні. Це була особлива філософія, форма перегляду стосунків людини з часом, з культурою, із собою. Неокласицизм в уявленні «українських парнасців» передбачав наповнення сучасності енергією античності, міфології, довершеної Краси. І це мало, на думку М. Зерова, одухотворювати сучасність, надавати їй вищого й напрочуд актуального змісту. Схожі ідеї висували свого часу великі німецькі генії – Й.В. Гете і Ф. Шиллер, котрі вбачали в античності утілення Краси, рушійну силу перетворення суспільства. Так само французькі парнасці обстоювали думку про Красу як противагу бездуховності, прагматизму, зневірі суспільства. Ці ідеї по-новому зазвучали в спадщині українських неокласиків, котрі мріяли про українське відродження. Але цим ренесансним мріям не судилося здійснитися...

У Постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 року М. Зерова та інших неокласиків названо попутниками. На червневому 1926-го року Пленумі ЦК КП(б)У було відзначено: «Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною Європою!».

Отже, курс на культурний зв’язок з Європою був розцінений як антирадянський. П. Филипович тоді в «Епітафії неокласикові» написав: «Кінець! Мечем дамокловим нависла сувора резолюція ЦеКа». Він неначе передчував, що через якийсь десяток років неокласики один за одним назавжди попрощаються із життям.

«1929 року в Україні відбувався «процес СВУ». Серед учасників процесу були й близькі Зерову люди. В цій справі притягалися Максим Рильський, брат Зерова Михайло, а також добрий знайомий – Ананій Лебідь. Зерова викликали до суду як свідка. Мені потім розповідали, що коли він промовляв, усі слухали його, затамувавши подих… Від цього часу становище Зерова ще погіршало. Йому дорікали за відрив від мас, жорстоко критикували за неактуальну тематику, у пресі постійно публікувалися різні випади проти нього, насправді нічим не обґрунтовані. Жили ми тоді дуже неспокійним, нервовим життям. Раз у раз доводилося чути, що хтось із знайомих репресований. Зеров питався мене ввечері: «Як тобі здається, чи прийдуть по мене сьогодні?» Я відповідала непевно: «Ні, не прийдуть, лягай спати».

Зі спогадів С. Зерової

Процеси початку 1930-х років стали ключовими в долі української інтелігенції. «Книгоспілка» була реорганізована. Видавництво «Сяйво» закрите.

М. Куліша і В. Винниченка оголошено антирадянськими письменниками. В числі інших було взято під варту й Максима Рильського. Він став першим із неокласиків, хто прийняв тортури. М. Зерова теж допитують, поки що як свідка, але він живе під постійною загрозою арешту. Самогубство Миколи Хвильового в 1933-му році стало для М. Зерова трагічним сигналом. Він розуміє, що смерть ходить за ним невідворотно. Його було позбавлено можливості бути критиком, поетом, істориком літератури, редактором. Його було поставлено поза літературою. У нього відібрали всіляку можливість літературної праці. Він ходив із тавром «неокласика», якого ще не ліквідували, але обов’язково ліквідують. Єдиною розрадою митця залишався університет, де він читав лекції, але при виході на вулицю на нього чатував незмінний шпиг...

Восени 1934-го року настала трагічна розв’язка. На зборах в університеті звучали виступи проти «матерого контрреволюціонера» М. Зерова. Партком оголосив постанову, в якій М. Зерова оголошено «місцевим націоналістом». Після цього письменника знято з посади професора в університеті, його позбавлено права читати лекції, хоч і залишено ще на науковій роботі. Та вже ненадовго...

«Наприкінці 1934 року в десятилітньому віці помер від скарлатини наш єдиний син Костик. Хвороба була важка. Як ми не боролися за його життя, врятувати його не вдалося. Я теж заразилася від нього скарлатиною. В лікарні поклали нас до різних відділів, і дитина померла без мене. Мені відразу про це не сказали, я теж була в тяжкому стані. Увесь тягар страшного лиха звалився на бідного Миколу Костьовича. На самоті зустрінув він жорстокий удар долі, сам поховав сина. Про смерть його написав мені до лікарні згодом, коли минула криза моєї хвороби…»

Зі спогадів С. Зерової

Душевний стан Зерова був важкий. Відторгнений владою, покинутий друзями,

М. Зеров вже й сам прощався із життям… На поховання сина прийшло лише декілька вірних товаришів, які тоді не відвернулися від митця. Над свіжою могилою, обливаючись слізьми, Микола Костьович востаннє говорив із сином латинською мовою…

То був щасливий десятьлітній сон!

Так повно кров у серці пульсувала,

І екстатичних сонць легкі кружала

Злітали в неба голубий плафон.

У кожен рік звучав на інший тон,

На кожнім дні своя печаль лежала,

І доля, бачилась, така тривала,

Не знатиме кінця і перепон.

Та розійшлося чарування щасне:

Осінній день, тепло і сонце ясне

Побачили мене сухим стеблом.

Стою німий і жити вже безсилий:

Вся думка – з білим і смутним горбом

Немилосердно ранньої могили.

Друзі радили М. Зерову виїхати з Києва, бо цілком реальною була загроза арешту. Приголомшений усім, що сталося, М. Зеров виїздить до Москви, де намагається знайти роботу.

У Москві М. Зерова знали і він утверджується в колі московських перекладачів та критиків як проникливий стиліст і майстер вірша. Але «всевидящеє око» пильно наглядало за перекладачем

М. Зеровим. Він оселився у знайомих на ст. Пушкіно. У ті часи він працював над перекладом пушкінського «Бориса Годунова», який вже не міг вийти під його прізвищем і вийшов під прізвищем Леоніда Пахаревського. Перекладав М. Зеров і поему Вергілія «Енеїда». Це був подвиг митця, котрий боровся не тільки за збереження мистецького таланту, але й за новий шлях української культури.

До одного із останніх сонетів 1935-го року М. Зеров узяв епіграф із Т. Шевченка: «А може, ще добро побачу? А може, лихо переплачу?..» Не побачив і не переплакав…

Тут теплий Олексій іще іскриться зрана,

Скрізь під ялинами хрумтить тонкий льодок,

І струмні талих вод до торф’яних річок

Іще не гомонять… І сіра далеч тьмяна…

О ні! В пустелі цій не випадає манна,

Сидить лише гризот неублаганний смок

І душить тугою мій виснажений крок.

А може, це не ти, а сам я туманію…

Чи скоро ж у мені, о Теплий Олексію,

Минуться туга, біль, розтане темний лід?

Чи скоро пролісок прокинеться для мене

І, рястом криючи утрати глибший слід,

Заграє, зацвіте надії тло зелене?..

Після вбивства С. Кірова 1 грудня 1934 року Президія ЦК СРСР схвалила спеціальну постанову про «спрощений порядок ведення слідства у справах про тероризм». Згідно з цією постановою на все слідство відводилося десять днів. Засідання суду проводилося швидко, без участі сторін. Ніякі скарги й прохання про помилування не приймалися. Цей сталінський закон, по суті, остаточно змінював порядок судової системи, яка працювала виключно на репресії.

«Було потрібно раз і назавжди поставити народ на коліна. Але не просто поставити, а зробити так, щоб ті, хто залишилися живими, раділи тому, що їх не зачепили. На боротьбу із народом потрібно було підняти сам народ. Пов’язати всіх кров’ю, підлістю, мовчанням, жахом. Ніщо так не об’єднує маси, як спільний ворог. Ворог народу».

І. Чухин. «Карелия – 37: идеология и практика террора»

27 квітня 1935-го року М. Зерова заарештували. У ніч після свого дня народження він довго не міг заснути – душу ятрили якісь лихі передчуття. А наступної ночі до квартири голосно постукали. Обшук… Арешт… Перший допит... Все інше – як у всіх…

М. Зерова і ще 28 українських інтелігентів, котрих звинуватили в терорі та контрреволюційній діяльності, відправили у заслання на Соловки.

М. Зеров покірно погодився з усіма обвинуваченнями. І не тому, що боявся тортур, а тому, що хотів ще мати трохи часу для літературної праці. Він отримав 10 років ув’язнення, так само, як й інші неокласики.

На початку травня 1936 року Миколу Зерова привезли до Леніграда, де він опинився у пересильній тюрмі біля Олександро-Невської лаври, на вул. Костянтиноградській, 6. У листах він жартував, потішав дружину; розповісти про все, що бачив і пережив, М. Зеров не міг...

«Побрился и приобрел культурный вид. Камера попалась чудесная в четыре больших окна, целый день солнце».

«Мои компаньоны, с которыми еду из Киева, вздыхают об этапе: по крайней мере движешься куда-то». М. Зеров починає складати плани на майбутнє, хотів перекласти Шекспірових «Юлія Цезаря», «Бурю», «Зимову казку». «Для чего все это буду делать, право, не знаю. Вероятно, для того, чтобы не утратить сознание связи с прошлыми интересами, с прошлыми занятиями, сознание единства личности».

Із листів М. Зерова до дружини, травень 1936 р.

«Мне несколько раз приходилось посещать пересыльные тюрьмы, и я видел, в каких ужасающих условиях живут там заключенные. В общих камерах находилось по 200-300 человек, все они лежали вповалку, на цементном полу, плотно прижавшись друг к другу. Ни кроватей, ни столов, ни скамей для сидения там не было. Зато всегда была большая деревянная кадка, в которую все «оправлялись». Неимоверная вонь, грязь и скученность!.. Заключенных и ссыльных такое множество, что арестантских вагонов не хватает, и они грузятся в товарные, запертые наглухо Через каждые два-три вагона – платформа с пу