Урок мовою серця

Зарубіжна література – предмет особливий, людинотворчий. Окрім того, що ставить завдання представити літературу як вид мистецтва, він покликаний творити цілісну особистість. Тому вчителю дуже важко обмежитися технологіями, якими б результативними вони, на думку спеціалістів, не були. Тут потрібно включати методику серця. Адже від цих уроків залежить, чи загориться вогник у дитячій душі, чи зможе цей маленький промінчик протистояти життєвим незгодам. З іншого боку, зарубіжна література відкриває дітям кольоровий світ не дає потонути в сірих буднях, формує цілісну особистість, здатну прислухатися до власної душі, власного серця, власних думок. Та це можливо лише за умови, що читач зрідниться з текстом, впустить його у свою душу. Тоді й виникає бажання висловлювати власні думки, відстоювати їх, відшукуючи потрібні аргументи, а не ховатися за маскою чужих висловлювань, які, на думку учнів, хоче почути вчитель. А на це здатні ті, хто ладен за будь-яких обставин залишатися самим собою. Той, хто усвідомлює просту істину: те, з чим ми приходимо в цей світ, – це дарунок нам від Бога, а те, з чим підемо з нього, – це наш дарунок Богові. Перед Ним будуть зняті усі маски, й потрібно буде показати себе справжнього.

Як пробудити в дітях оту справжність? Як дати усвідомлення того, що вчителю кожна дитина цікава й що вчитель може бути цікавим для них? Звісно, кожен учитель повинен добре володіти навчальним матеріалом. Та цього замало. Дітям важливо відчувати, що в клас зайшов не тільки вчитель, філолог з певним стажем і категорією, а й людина, у якої є свої захоплення, симпатії, рідні люди, є свої тривоги, переживання, він не завжди все знає, у чомусь сумнівається. І перед собою в класі бачить не тільки дитину, у якої досвід значно менший, учня, якого потрібно навчити, а й людину, якій щось може подобатися, а щось – ні, когось любить, іншого зневажає, перед кимось розкриється, іншому закриє шлях до власної душі.

Розповім про кілька, на перший погляд, незначних, але для мене дуже важливих епізодів, які допомагають мені прокладати стежки до дитячих сердечок.

У п’ятому класі ми вивчаємо народні казки. На першому уроці потрібно познайомити дітей з теоретичним матеріалом. Можна урок наповнити термінологією, та чи сприймуть її діти. Починаємо з усної народної творчості. І я розповідаю дітям про те, як мені в дитинстві розказувала казки моя бабуся. Зазвичай це було, коли ми їли кашу. Починалося все з «Курочки Ряби». Казка закінчувалася, а каші в тарілці ще було багато. І тоді дід із казки говорив: «Заміси на тім яйці тісто і спечи мені колобка». Але і ця казка закінчувалася, а каша – ні, і тоді лисичка бігла в ліс, бачила зайчика, в якого коза-дереза забрала хатку. А потім ця коза розуміла свою помилку, будувала хатку і жила там зі своїми козенятами, і казка продовжувалася, допоки каша в тарілці не закінчувалася. Тепер з дітьми можна говорити, що моя бабуся – це частинка народу, і казку вона розказувала, як хотіла, бо вона не авторська, не записана, і кожен може її по-своєму змінювати. І вже на перерві вони підходять до вчительського столу і пропонують своє продовження цього дивного сплетіння казок. Просять принести фотографію моєї бабусі, хочеться подивитися на такого цікавого оповідача.

Китайська казка «Пензлик Маляна» розповідає про хлопчика, якому в сні дідусь подарував чарівного пензлика. Все намальоване ним оживало. Але якщо художник проявляв жадібність, могло перетворитися на каміння. Після обговорення пропоную дітям «намалювати» щось для своїх однокласників. Охочих багато. А коли піднімаються, довго думають. «Малюють» різне: машини шоколаду, комп’ютери, палаци, не задумуючись над тим, наскільки це необхідно одноліткам. А я спостерігаю за реакцією тих, хто отримує ці словесні малюнки. Не всі радіють, багато здивованих. Є про що поговорити. Прошу підняти руки тих, чий малюнок перетвориться на камінь. Тепер є шанс замислитися тим, хто «малював». Говорю їм про те, що у них був шанс подумати і зробити щасливішими своїх однокласників. Можна було комусь намалювати маму, яка приїхала із заробітків, комусь друга, іншому збільшити зріст, прибавити, або позбавити необхідності носити окуляри… Розповідаю про один малюнок. Коли вже для усіх було намальовано, підняла руку Таня, сказала, що її малюнок лише для одного, для Юри, і вона намалювала б його тата живим. І тоді Юра встав і сказав, що для Тані він намалює все, що вона захоче. Після цього діти просяться знову малювати, вже по-іншому. Але отримують домашнє завдання: намалювати для своїх рідних, з якими живуть разом. Прийдеться добре поламати голову, щоб знайти те, що є найнеобхіднішим для мами, тата, братиків, сестричок. А це робота душі. Цього в підручнику не вичитаєш.

Казка Шарля Перро «Синя Борода» дає вчителю шанс зазирнути у внутрішній світ дитини. У ній чоловік дає дружині ключик, але забороняє відкривати ним потаємні двері. І все ж вона піддалася спокусі. Виникає питання: хто більше винен? У процесі обговорення виникає цікаве слово «хочеться». Що воно означає? Учні отримують завдання написати твір-мініатюру за цим словом. Та найцікавіше, що оцінки за цю роботу вони не отримають. Значить, можна писати все, чого душа бажає. Потрібно бачити, як загораються дитячі очі, коли вони працюють. А за їхніми «хочеться» можна пізнати їх самих. Комусь хочеться всіх собак привести додому і щоб вони говорили людською мовою, комусь – заглянути в мамину шкатулку, комусь, щоб сестричка одужала і сама почала ходити. Але є й інші: мати автомат, щоб всі боялися та ін. І тут для вчителя відкривається дитяча душа, починаєш розуміти, наскільки вони різні, і шукати шляхи підходу до кожного учня окремо.

У 6 класі перед знайомством із оповіданням Рея Бредбері «Усмішка» пропоную дітям написати твір-мініатюру «Світ через 100 років». Фантазують: машини літають, силою думки виготовляють різні речі, освоюють космічний простір… Діти схильні вірити у краще. І тим більше їх дивує майбутнє, зображене американським письменником. Руїни міст, дивні свята спалення книг, знищення останнього автомобіля, плювання на витвір мистецтва. Чи реальне таке майбутнє для нас? Якщо добре придивитися, то його ознаки уже в нашому часі, хай незначні, але є. Запитую: «А у вашому класі є ті, хто знищив би картину Леонардо да Вінчі?» Діти ствердно хитають головами, і їх погляди перехрещуються на здатних до такого вчинку. Та називати їх я забороняю. Після дзвінка саме ті, про кого діти так думають, підходять до стола і переконують, що вони ніколи б такого не зробили. Хтозна, може, й справді зрозуміли.

Таким же несподіваним для семикласників є оповідання Маркеса «Стариган з крилами». Коли просиш дітей описати, яким вони собі уявляють свого ангела, здебільшого вони словесно малюють його в білих кольорах, молодим, дужим. Ангел Маркеса не такий: його знайшли у калюжі, мокрого, брудного, старого. Його крила схожі на курячі. Чому він такий? Від кого залежить, який вигляд матиме ангел? І варто дати хоча б хвилину помовчати і подумати, яким дитячі вчинки роблять ангела. Чи хочеться їм зустріти свого охоронця? Чи не бояться, що він буде зовсім не таким, якого хотілося б побачити? Є над чим подумати.

Оповідання Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» знайомить дітей з жахливими наслідками війни. Головний герой, який навчався у художній гімназії, понад усе мріяв малювати. Та війна забрала у нього руки, а його рідну гімназію перетворила на шпиталь, куди звозять понівечені війною тіла. Страшна картина. Та вона чомусь залишила учнів майже байдужими. Текст ніби прочитали. Та важливі деталі не помітили. Скільки років головному героєві? Чую у відповідь 35, 25, 30. Гадають. Та на шкільній дошці його рукою написана фраза. І писав він її три місяці тому. Значить, він тільки закінчив школу. Значить, йому лише 17, значить, він ровесник наших одинадцятикласників. А діти можуть уявити наших Володю, Олега, Андрія… на війні, серед пострілів, спалахів і вибухів? І тоді історія хлопця, якому 17 років, стає набагато ближчою.

Перед знайомством десятикласників із творчістю Волта Вітмена зачитую учням один із перших рядків його збірки «Листя трави»: «Себе я оспівую, себе я славлю». Якою учні уявляють собі людину, яка робить таку заяву? На думку учнів, це егоїстичність, самолюбування, зверхність. Та поет зовсім не такий. Він цінує кожен атом свого тіла і так само ставиться й до інших людей. А чи вміють наші діти себе славити? Пропоную учням похвалити себе. І перше, що чую у відповідь: «Це нескромно». Нашим дітям важко себе хвалити, та й ми, дорослі, не так вже й часто це робимо. Вони набагато легше погодяться назвати свої негативні сторони. Багато хто запитає, чи потрібно це вміти. Але ж через кілька років їм потрібно буде влаштовуватися на роботу, писати резюме. Чи вдасться, якщо «нескромно називати свої переваги». Тож чи не варто сісти в коло і допомогти дітям знайти в собі те, за що вони самі можуть себе похвалити, за що їх похвалили б батьки, а за що – учитель. Це ж ті компетенції, які потім пригодяться в житті.

Дуже важливо для пошуку рішень пропонувати учням уявити себе на місці літературного героя. Для прикладу, чи хотілось би їм мати такий дивовижний портрет, як у Доріана Грея (О.Уайльд «Портрет Доріана Грея»)? Якщо так, то чи погодились би вони відкрити його у присутності інших людей? Чи є у когось бажання відчути таке ж поклоніння людей, як Гренуй (П.Зюскінд «Запахи»)? Щоб відповісти, перш за все потрібно заглянути у власну душу.

На моє переконання, робота душі – це і є головне покликання уроку літератури. На такий урок ти йдеш, відкриваючи власне серце, власну душу. А щоб не боятися її відкривати, потрібно постійно працювати над самовдосконаленням. Сальвадор Далі говорив, що «гнатися за досконалістю – марна справа, вона завжди буде попереду. Та це не привід зупинятися. Кожен повинен прагнути стати найкращою версією самого себе».

Та про це іншим разом.

Ольга Чоловська,

вчитель-методист зарубіжної літератури

Борщівської ЗОШ І-ІІІ ст.№2 Тернопільської обл.