Персональний бренд, творення медіа-іміджу, або Практичні поради від «чайника»

Вітаю, друзі! От вам ще одна порція «навколометодичних» роздумів про спілкування з дітьми. Сьогодні мова зайде про той простір спілкування, на якому діти почувають себе набагато зручніше й впевненіше, ніж ми – вчителі. Поговоримо про простір соціальних мереж. Це територія підлітків. Ми там гості. А простіше кажучи, «чайники».

Світ живе у віртуальній реальності, правда. Добре це чи зле – покаже час. Соцмережа в нашому випадку – це спосіб вираження особистості. Незрілої, несформованої, не завжди здатної до конструктивності, іноді епатажної, іноді скритої… Та все ж, особистості. Це їхній простір. Ми стукаємо до нього, заявляємо в ньому про себе, намагаємося бути нарівні з господарями, але… «Дайте сюди той телефон! Куди Ви ото тиснете?! Клацайте, клацайте, розшерте! Та зайдіть у налаштування! У налаштування, кажу, а не в Гугл-картинки!»… Хіба Ви не чули такого від дітей? Так, можливо, ми з вами краще почали розбиратися в деяких навчальних програмах, але хіба можливо осягнути Instagram? Той неймовірно складний багатофункціональний Instagram, яким так легко послуговуються наші учні. Джерело мережевого маркетингу й безкоштовної реклами. А Ви в курсі, що до нього ще кілька додатків є? А що таке TikTok, чули? Ото ж бо… А нам з цим жити. І головне – вміти направляти учнів на цій складній віртуальній стежці.

Скільки разів нам доводилося толерувати конфлікти, що виникали у віртуальній площині? Хтось виставив негативні світлини, хтось написав неправильний коментар, хтось взагалі репостить таке! З цього починаються реальні конфлікти, образи, «розбори польотів»… Що робити нам, учителям? Звичайно, можна сказати, що це не наша проблема, нехай батьки дивляться, встановлюють обмеження, «контролі» тощо. Розмова з батьками, як правило, коротка: «Не вчиться, кажете? Грає в ігри? Сидить соцмережах? Ну я ж йому зроблю! Завтра ж всі інстаграми повидаляю! І телефон заберу! З кнопочним буде в мене ходити!» Хіба не так кажуть батьки в переважній своїй кількості? І що, допомагає? Так, справді, не дуже…

І зараз, наприклад, можна лише уявити собі, в пересічному 6-А чи 7-Б, як важливі «лайки», перегляди Stories чи коментарі в direct. Заради таких повідомлень діти часто вдаються до різних методів, деколи навіть й маніпуляцій.

Ми часто обманюємо самі себе, коли кажемо, що наші діти мають кліпове мислення. Насправді, кліпове мислення є в багатьох учителів. Принаймні, в мене точно є. Гортаючи стрічку новин, я деякі важливі та цікаві матеріали пропускаю мимо, зачепившись оком на «сенсаціях» сумнівної якості. Так само й діти. Вони моніторять контент за принципом «цукеркової обкладинки», тобто обирають яскраве, цікаве, те, що збуджує відчуття й уяву. Швидко змінюється картинка, на якій всі усміхнені, щасливі, замріяні, сльозливі, «самотні», «розчаровані» або «втомлені життям». На картинках люди безперестанку ходять у парки розваг й Макдональдси, подорожують по Карпатах чи в Єгипті, їдять вишукані страви в ресторанах чи творять карколомні трюки на сноубордах. Життя соцмереж строкате й пишне. На будь-який смак.

Свідомо не буду торкатися таких дражливих тем, як створення в соцмережах різноманітних «груп небезпеки» на кшталт «блакитних слонів» чи «рожевих поросят». Це не в останню чергу й тому, що саме доросла публіка, здавалося б, критично мислячих людей, репостила, як з ланцюга обірвана, дописи з воланнями «Обережно!», «Рятуйте дітей», «Це повинен знати кожен!», «Не допустіть трагедії» тощо. Зазначу лише, що нема нічого страшнішого, як колективна паніка. Спровокована хвиля істерії дорослих й створила той кількарічний ажіотаж, що так сколихнув наше «чайникове» суспільство. Виявляється, ХТОСЬ може керувати незрілою дитячою психікою в рази швидше, ніж ціла армія дипломованих педагогів. А також відкрив очі на одну глобальну проблему: ДОРОСЛІ НЕ МОЖУТЬ КОНТРОЛЮВАТИ ДІТЕЙ В ІНТЕРНЕТІ. Навіть якщо думають, що «все під контролем». Та й не треба контролювати. То не дасть відповідного ефекту. Треба переходити до складної, реально складної гри «на чужій території». Назвімо її «ПЕРСОНАЛЬНИЙ ІМІДЖ» або просто «БРЕНД». Нам варто негайно звернути увагу на час, в якому ми живемо, щоб допомогти дітям критично мислити, зберігати ідентичність, вміти протистояти маніпуляціям через медіа. Навчання медіаграмотності – це один із способів виховання відповідальності. Тобто, зараз місія вчителя – навчати «на чужій території», навчати елементарних навичок медіагігієни на території, де діти – господарі становища, а ми, вчителі – «чайники». Тож вчителю, окрім перевірок зошитів, підготовки до уроків, треба ще й «зависати» в соцмережах, аби бути в курсі сучасних трендів. А ще пильнувати. Передбачати. Не нашкодити. Навчити. Як тільки дитина потрапляє в соцмережу, вона починає там залишати власний слід. На сторінці в Instagram дитина підсвідомо формує свій бренд. Презентує. Показує себе найкраще. З «цукерковою обгорткою».

Ми працюємо з дітьми, які не пам’ятають того, як це воно – бути без засобу зв’язку. Якось спитала ученицю, чи пам’ятає вона час «без телефона», і вона відповіла, що: «Це жахливо, коли телефон кнопковий». Тобто, не пам’ятає. Зараз ми маємо покоління, для якого стерті часові та просторові кордони. Лише народившись, кожен з них уже мав свій бренд – світлину з пологового. Мати вже починала формувати Stories своєї доньки чи сина. Усе, що про нас думають, є поняттям «асоціювання». Ми маємо навчити дітей творити свій правильний образ у соцмережах. А також створити свій.

Власно створений потужний бренд – це можливість впливу. Якщо вчитель чи вчителька вважає себе експертом, професіоналом, хорошим ментором, наставником, це означає, що треба подумати про можливість поширювати свої знання, ідеї та вплив.

Можна популяризувати читання цікавих книг. От наприклад, я на своїй ФБ-сторінці позиціоную себе як любителька вишуканої поезії, поціновувачка театру, людина, що цікавиться освітніми новаціями тощо. Переглянувши мої дописи чи репости, можна зробити висновок про мене як про людину-інтелектуалку, люблячу маму талановитої молодої дівчини, професійно сформовану вчительку, яка не боїться експериментувати. Зайшовши на сторінку іншої вчительки, побачимо, що вона цікавиться, наприклад, в’язанням, кулінарією, подорожами, домашніми улюбленцями тощо. І моя сторінка, і сторінка кожного з моїх учнів та колег – це персональний бренд. Це самоідентифікація особистості, інтересів та вподобань. Якщо у нас є свій бренд, то це буде звучати як ідея, яку можна принаймні обговорити. Відсутність бренду чи його слабкий прояв означатиме для людей, що той, хто себе презентує, не має елементарного критичного мислення. Якось один директор київської школи зауважив (до речі, в дописі на власній стрінці), що перед тим, як запросити вчительку на співбесіду на вакансію педагога-організатора, промоніторив її сторінку в соцмережі й зрозумів, що людина, яка не має на сторінці жодної самостійно написаної фрази, а вдовольняється лише репостами з інших сторінок, не має власної думки й особисто сформованої позиції. Під час співбесіди його думка підтвердилася.

Вчитель може бути орієнтиром і надією під час кризи довіри, яку зараз переживає людство. Кожен у соцмережі може написати будь-що. І ці фейки, агресивні новини поширюються з величезною швидкістю. Люди не знають, кому вірити. Гарна, виважена інтелігентна сторінка вчительки для людей, що слідкують за соцмережею, буде острівцем спокою. Бо якщо ви висловилися на тему, в якій ви фахівець, на якій у вас побудований особистий бренд, то стаєте для них осередком спокою. Також це дає можливість монетизації. Це дуже важливо. У часи «великої совдепії» ніхто нікого не вчив, як заробляти гроші, й що гроші – це добре. Якщо у вас є сильний персональний бренд, якщо ви несете думку, яка є цікавою суспільству, то можете, наприклад, писати цікаві пости і їх продавати, створити власний додатковий курс.

Отож, практичні поради щодо творення власного бренду:

Персональний бренд у нас вже є, і це вже беззаперечний факт. Це наші сторінки в соцмережах чи блоги, тобто те, що має аудиторію. Тож тільки нам самим вирішувати, яким він буде: наповненим експертною думкою чи місцем для публікації котиків та заїжджених жартів. Що скаже про нас Google, якщо ввести власне ім’я в пошуковик?

Вдумливо створюйте свій образ. Він має відповідати на такі запитання: Хто я? Чим я відрізняюся від інших? (Так, ми всі унікальні) Хто моя цільова аудиторія? Хто мене читає? Після того, як знайдемо відповідь на ці питання, ми знатимемо, що розміщувати на своїй сторінці. Треба чітко уявити, для кого ми пишемо/виставляємо світлини/репостимо картинки з інших джерел.

Треба бути щирим. Адже якщо ми вдома – дбайлива господиня, на роботі – залізна леді, а он-лайн – романтична мрійниця, то ця розрізненість буде відчуватися скрізь. Щирість – це новий тренд. Люди її відчуватимуть. Відмовтеся чи хоча б частково утримайтеся від різко негативних, емоційних висновків про «все пропало», «держава зрадила», «освіта занепала» та подібного. Бо, як я вже говорила в минулих дописах, освіта – це ми, держава – ми, і від нас багато в чому залежить, якою вона буде.

Образ має бути цілісним. Візуально, за смислом та емоційно. Творіть собі образ так, аби ця цілісність не порушувалася. Щоби учні могли брати з нас приклад як з людини, що розуміється на кращих зразках світової поезії, чи сучасної музики, чи практичної стилістики, чи філософії. Утримайтеся від контенту сумнівної якості, від репостів картинок подвійного змісту. Так ми навчимо людей, що слідкують за нашою соціальною активністю, а особливо дітей, вдумливо добирати матеріал для вподобання. Особисто я радла б нам, учителям-словесникам, утриматися від репостів «віршованих рядків» низької якості. А також від примітивних картинок, як правило, «запоребрикового» походження.

Сформулюйте власну точку зору, власну візію сучасного світу. Людям не потрібна нова інформація. Вони хочуть знати, що їм робити з тією, що є. Вони хочуть знати ваше бачення, що ви думаєте з цього приводу. Тому коли пишете пост новий законопроект, запропонований Міністерством освіти або вибір підручників, то варто не просто репостити інформацію-новину, (її повідомляють тисячі джерел), а й описувати, що ви думаєте з цього приводу, як ви до цього ставитеся. Так ви сформуєте коло своїх однодумців та хейтерів, які думають інакше, але їм цікаво за вами спостерігати. Людям потрібно в когось вірити. Дайте їм відчути, що ви їх розумієте. Дайте відчуття того, що ваша думка – авторитетна.

Будьте послідовними й постійно несть власний меседж. Це одна й та сама теза, яку ви постійно про себе говорите. Наприклад, коли я почала займатися соціальним проектом «Фокус на дитину», то намагалася завжди просувати цей проект, завжди при нагоді згадуючи про нього. Люди мають чітко вас ідентифікувати. Для цього потрібно не розбивати ваш образ. Сформулювати свої теми і писати про них. Щоб розповідати про свої цінності й бачення, необхідно постійно це повторювати.

Цікавтеся думкою. Це викликатиме в аудиторії довіру й залучатиме до обговорення. Facebook зараз знижує всі пости, де немає коментарів.

Цікаво, приємно й корисно слідкувати за особистими сторінками прогресивних, творчих, проактивних вчителів та вчительок, якими захоплюються їхні діти. Саме діти мають нас стимулювати до того, аби «тримати планку» власного бренду і не бути в їхніх очах «чайником».

Пам’ятаймо, що наше вчительське життя, окрім всього іншого, це ще й Instagram, Facebook, YouTube та інші. З ними нам жити, з ними – дружити, з ними вчитися, сваритися й миритися. Нам вести своїх дітей віртуальними стежками по загадкових манівцях Усесвітньої Мережі. Успіхів нам, мужності й мудрості на кожен день!

Наталія Рудніцька,

вчитель зарубіжної літератури та української мови