Забудьмо про минулий час

Отож, до школи я пішла на початку вісімдесятих. До справжньої радянської школи. І вона мені сподобалася. Та не справдила моїх дитячих очікувань. Мені легко давалися знання, любила читати, рахувати, трохи важче давалося письмо, але хто ж там зважав на «лєворукость»? Треба було писати правою, то я й писала. Гарно декламувала вірші, знала математику, із задоволенням «переказувала природу» й безпомилково називала всі «п’ятнадцять республік – п’ятнадцять сєстьор». Чого ще треба? Але я чекала поряд із собою добрих привітних дітей, із якими почнеться велика дружба, підтримка й взаємодопомога, та в класі зростали трошки інші авторитети й вимальовувалися інші пріоритети. І вчитися було «смішно», тому я, єдина відмінниця. була «вискочкою». А вчителем молодших класів був дорослий мужчина, який вів перший «набір», бо паралельно був ще й вчителем музики, а перед тим – фізкультури. Вчитель був авторитетом, взірцем, й обов’язково варто було «вклонятися доземно перед великим іменем Його». Директор був вершителем правосуддя й останньою інстанцією. І хай бог милує, аби до неї потрапити! Ніхто не розбирався в сентиментах, як от дівчачі прикрощі, тому вже в другому класі я знала, що краще читати книги, аніж шукати справедливості.

Насправді я вдячна школі за все, що сьогодні маю. Дякую батькам, що власним прикладом привчили до книжки. Моє дитинство минуло – радянське дитинство… І тут буде доречним один анекдот:

« – Діду, діду, а коли вам краще жилося: тепер чи за Сталіна?

– Та певно, що за Сталіна!

– А чого ж бо?

– Так відомо, чого: тоді я був молодий, а баби – дівками…»

Оте наше предвічне бажання згадувати про те, «як баби були дівками» часто гальмує поступ до змін. Чи була радянська система освіти, в якій навчалася більшість моїх колег, успішною? Однозначно, ні. Це продемонстрували «лихі дев’яності», коли так звані «малинові піджаки»-двієчники взялися «рішати» долю держави. Чому так склалося? Очевидно й тому, що відмінника, «світлу голову» не цінували так, як «робочі руки», й не приділяли належної уваги розвитку успішності розумної людини. Розумник в очах тодішнього суспільства апріорі ставав невдахою. «Очкариком». «Шо, самий умний?». «ботаном». Мені імпонує цитата із «Правил життя» засновника Apple Стіва Джобса: «Працювати потрібно не 12 годин на добу, а головою». Так от, заробляти «головою» радянська система освіти не вчила. Ніхто нам, учням 80-х, не казав, що ми всі – потенційні безробітні. І що професію можна й треба змінювати впродовж життя, що насправді обирають нас, а не ми обираємо. Й в епоху інформаційних технологій потрібні будуть більше «світлі голови», аніж «робочі руки». І вже сьогодні, цитуючи Керролла, ми самі вряди-годи замислюємося про те, що «Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше!» Бо час такий – бігти. Реальний час та реальний біг. Необхідні сила розуму, щоб осягнути, й сила духу, щоб витримати. І ми, виховані у ХХ-му столітті, навчаємо GLOBAL CITIZEN – людей нового покоління, чи маємо право озиратися назад, щоби порівнювати отой «наш час» з теперішнім? Чому ж ми впевнені, що, використовуючи старі рецепти, ми зможемо «заварити по-новому»?

А як зворушливо-наївно звучать слова позаминулорічного випускника, що несподівано завітав до школи на гостину: «Зараз такі діти! Ми такими не були, це точно! Правда, ми були кращими, аніж сьогоднішні учні? Усе в школі змінилося, тільки ви не міняєтеся!» На це вчителька, запашившись від компліменту про власну «невмирущість», попиваючи каву, іронічно-поблажливо скаже: «Дорослішаєш, синку, дорослішаєш… Діти такі самі, то ти вже виріс!». Не варто порівнювати навіть 2-А з 2-Б, не те що цілі покоління.

Людська природа бажає порівнянь, до того ж, кращих порівнянь відносно себе особисто. Ми хочемо бути кращими у власних очах, в очах оточення, шукаючи певну аморфну «точку відліку», від якої відміряємо рівень власного еґо. У порівнянні з іншими, людина намагається виокремити позитивні сторони, вчинки, символи й знаки, аби довести насамперед собі, що час, життєві обставини чи випадкові збіги відрізняють нас від когось. Той самий випускник хоче залишитися яскравим спогадом для вчителя, адже вважає, що саме за його перебування в школі педагог відчував найкраще ту саму «ситуацію успіху», тобто найбільшу гордість саме за цю дитину. Пригадую, як учениці-одинадцятикласниці реально образилися на мене за те, що я оновила фольклорний колектив шестикласницями, а їм просто подякувала за кількарічну співпрацю. «Як без нас? Ну то й що, що ЗНО! Ми кращі, як вони!» – переконували мої «незмінні» співачки. Мої любі дівчатонька, вони не кращі від вас, і не гірші, вони інші!

Час не підвладний нам, і це ще одна таємниця життя.

Сьогодні світ розвивається настільки швидко, що, здається, за останніх двадцять років винайдено більше, аніж за попереднє тисячоліття… Пригадуєте, як ми всі захоплювалися можливістю показувати презентації PowerPoint замість таблиць? Сканували, відшукували картинки, вивчили функцію

«Ctrl + C/Ctrl + V»?

Зараз це давноминулий час. Google знає все, це універсальний довідник у разі вмілого застосування. Це великий прогрес, у тому числі освітній. Я вже не кажу про штучний інтелект, тривимірний друк, нанотехнології, квантові дослідження, збереження енергії тощо. Нашим дітям, врешті-решт, доведеться рятувати Землю від озонових дір та глобального потепління. Багато хто з наших вихованців не згадає лексичне значення багатьох слів, бо ті слова надзвичайно швидко кануть в лету як такі, що позначають застарілі поняття.

Слово «ностальгія» має декілька лексичних значень, проте найчастіше воно вживається як бажання повернути попереднє становище й спроба одомашнити чужу навколишню дійсність. Оте, що досить часто робить вчитель, якраз і є спробою «одомашнити» учня, підігнати під себе, під свій простір і час, сформований на основі власного життєвого досвіду. Усім нам хочеться, щоби діти, цитую віршик радянського дитинства: «…голівки свої на долоньки зіперши, …дивились на нас, …молились на нас». Але так вже точно не буде. І моя талановита Богданка з 6-А кудись «відлітає» на уроці літератури, малюючи свої неймовірні картини. А скільки ще таких прикладів? Що робиться в головах того NEW-покоління, навряд чи ми з вами знайдемо відповідь. Але ми маємо навчити. Виконати програму чи дати можливість дітям набути soft skills (того модного тренду в освіті) – це вже інша справа. Головне – комунікувати з ними. Тож навряд чи нам стануть в пригоді наші минулі знання.

Людина потрібна для контролю над технологіями. Що вкладається в поняття «емпатія», «етика», «мораль» – визначатимуть лідери думок, до яких мають належати й вчителі. Якщо ми дамо перебрати наші функції роботам, школярі, у яких ще до кінця не сформовані цінності, тим паче не матимуть імунітету до маніпуляцій, пов’язаних з технологіями. Ці технології допоможуть виховати global citizen, які прийдуть на зміну нам, поколінню, яке занапастило природні ресурси, наплодило озонових дір й закидало сміттям світовий океан. І як казав М.Коцюбинський про людей минулого покоління: «Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків – тисячі чорних ротів – вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина…».

Не можна казати, що вони, NEW-покоління, кращі чи гірші. Не можна взагалі когось до когось там рівняти. Вони інші. Ми, народжені в ХХ столітті навчаємо нових людей. Це місія. Реально, це круто! І дуже страшно. Бо ми не знаємо їх взагалі.

Найперший мій інсайт від досвіду спілкування з молодим поколінням NEW – це намагатися завжди знайти відповідь на питання, яке вони ставлять: НАВІЩО? Треба пояснити, навіщо те чи інше знання, вміння, навичка. Вони мають величезне внутрішнє бажання робити лише те, що хочеться їм, а не те, що, на нашу думку, необхідно. Тож переконання в необхідності зробити, вивчити, написати – то вже крок до успіху. Їх не можливо змусити робити механічні завдання: просто переписувати, просто переказувати, тобто відтворювати. Варто завжди шукати мотивацію, зовнішню, чи то внутрішню, аби спонукати до дії. Тут на допомогу мають прийти різні ігри, система накопичування балів, опора на підприємництво тощо. Це можуть бути різні лото, бізнес-ігри, проекти, завдання на результат. Кожен із «зетів» має посісти власну нішу в системі взаємодії: хто керівника, хто фундатора, хто креатора, хто виконавця, а хто й замовника… Для NEW важливо відчути, що вони потрібні світові, щоб вони ставали прикладом для інших. Люблять, щоб їхні ідеї розділяли й «шерили», люблять, коли їм делегують повноваження. Мій чудовий «штатний фотограф та режисер» десятикласник Ілля вже точно знає, чим займатиметься в житті, точніше, знає, що приноситиме йому гроші та моральне задоволення. Для хлопця є дуже значимим те, що він має право сам вирішувати, ДЕ, ЯК, КОЛИ й ЩО саме він має робити. САМ. Якщо участь в проекті, то лише в тому, який цікавий самому хлопчику. Знімати – сам, помилки – власні, критика – конструктивна. Просто поставити перед Іллею завдання не можна. Його треба переконати. Тоді він почне працювати. Він вміє розставляти пріоритети, й контрольна з математики не перешкода до того, щоб піти й знімати щось важливе під дощем на вулиці.

Також для «зета» модно бути активним й всебічно розвинутим. Тож, аби йти в ногу з такими дітьми та з їхніми трендами, варто вчителям мати РІЗНІ ДОДАТКИ у своєму смартфоні. Дітям краще читати з Вікіпедії, а не з підручника, мову вчити через Поліглот та інше. Хмарка слів – без проблем! Тести мають видати миттєвий результат, а також зробити миттєвий аналіз помилок. Діти взагалі не вміють чекати й розраховують на швидкий результат. Тому їхні пріоритети часто змінюються: сьогодні – малювання, завтра – футбол, ще через деякий час – гра на барабанах. Це нормально, бо їхні бажання мають бути зреалізовані. І то велика помилка дорослого – звинувачувати дитину в нестабільності, непостійності. Це відчуття свободи. Лише вільна людина може робити те, що їй подобається. Нашому поколінню було важливо здобути вищу освіту. Це була така собі соціальна перепустка. На початку двотисячних лише лінивий не вступав «у вишку», щоби був диплом. Сьогоднішнім нашим дітям диплом «не аргумент». Зараз мало хто з дітей переймається формальною освітою. «Незаморочування» оцінками викликає в нас як мінімум здивування. Вони, на відміну від «малинових піджаків», вже добре розуміють, що вчитися треба, що знання – необхідна умова успішності. Та хочуть новаторського підходу до навчання. Їх не влаштовують традиційні предмети й традиційні підходи. Вони індивідуалісти, тому хочуть, аби була можливість обирати. Нещодавно спитала десятикласників, як саме вони хотіли би змінити предмет, який я їм викладаю. Багато хто сказав, що література не потрібна їм для вивчення у старшій школі як основний предмет, а лише «для загального розвитку». Вважаю це нормальним. Деякі діти зауважили, що непогано було би мати свій театр, поєднуючи уроки зі сценічною мовою та акторським мистецтвом. Дехто хотів «віртуальних екскурсій у просторі й часі», поєднуючи вивчення літератури з історією, мистецтвознавством, навіть із філософією. От перед нами й виклик: як задовольнити потреби всіх дітей? Напевно, ця ситуація ще раз демонструє те, що варто міняти принципи викладання літератури, відходячи від традиційних стереотипів. І мене теж неймовірно бентежить той факт, що не всі мої учні читатимуть «Майстра і Маргариту», але… життя нас ставить перед вибором.

І це чудово.

Ці діти мислять глобально. Адже вони мають можливість мандрувати. Не обов’язково з батьками.

Це може бути поїздка за кордон разом з танцювальним колективом на фестиваль, гастролі по Україні з хоровим колективом чи турніри з боксу чи футболу… У них нема почуття обмеженого простору. Тому такі легкі на підйом. Цьому нам треба вчитися й переборювати страхи. Вони частенько сміються з наших пересторог. Одна дівчинка сказала мені: «Знаєте, чому ми з класом не поїхали в аквапарк? Не знаєте? Та ж діти там усі втопляться, а перед тим автобус перевернеться! Не вірите? Спитайте нашу класну керівничку!». Так, ще в них розвинене почуття гумору. Іноді занадто дивного, іноді занадто чорного…

Щодо стосунків з батьками, то покоління NEW ставиться до них поблажливо-іронічно. Вони розуміють, що їх виховують не так строго, як це робили бабусі й дідусі. Вони чітко розрізняють інфантильність власних батьків та їхню нездатність приймати рішення. Ще одним недоліком батьків вважають гіперопіку, яка стримує їх самостійність. Самі батьки не відчувають межі між втручанням в особистий простір і байдужим ставленням до дітей. Особливо дітям-«зетам» хочеться щирості від батьків. Одна моя дівчинка після прочитання книжки Йоанни Ягелло «Кава з кардамоном» захотіла обговорити її з мамою, і мама, що надзвичайно важливо, розповіла власну історію нещасного кохання, яка була «до щасливого родинного гнізда» й до того, як народилася дівчинка. Це так вразило дитину, що вона абсолютно змінила власне ставлення до матері, до родини й до світу загалом, як до життєвого простору.

Також діти не люблять, коли батьки наполягають на прийнятті рішень щодо майбутньої професії. Тут варто сказати, що самі діти не мають чіткого плану подальшого життя. Один мій учень заявив, що, коли б це було можливим, то «взяв би паузу», але якщо це неможливо, то піде повчиться один рік на філософському факультеті, щоби знайти правильне рішення: розвиватися як актор чи співак або займатися професійно спортом. Дивним є те, що ці діти, яких ми навчаємо, не хочуть заглиблюватися в побутові проблеми, розбиратися у квитанціях за комуналку, їм смакують мамині млинці, та все ж вони марять «свободою» – вирватися з села, маленького містечка чи навіть обласного центру. Такий дисонанс в поглядах цілком підтверджує тезис про GLOBAL CITIZEN – людей без кордонів.

Ще дуже багато можна говорити про віртуальну реальність, в якій діти нас іноді просто не пускають, про особливості комунікування, про «кліпове мислення», про відео-вайнери, про гігівей, смарт-покупки…Про хейтерство, врешті-решт. Я ще не дуже перевантажила термінологією? Нічого, гуглімо, друзі, гуглімо...

І забудьмо про минулий час. І про метод порівняльного аналізу. І про те, як «баби були дівками». Особливо про це. Про наше радянське минуле, яке було цікавим, яскравим, та все ж нашим… Нашим, а не їхнім, дитинством. Шукаймо! Напевне, нам потрібно змінитися самим, пройнятися цим, «просолитися» як огірки в діжці, новим, бути відкритими до нового досвіду й нових викликів: виховувати людей, кращих за нас. Творити покращену версію людини, здатної врятувати землю.

Успіхів нам, мужності й мудрості на кожен день!

Наталія Рудницька,

вчитель зарубіжної літератури та української мови м. Кам’янець-Подільський

 Надруковано в журналі "ЗЛ" №3, 2019