Вигорання? НЕ чули!

Ну що ж, продовжимо наші «навколометодичні» розмови.

Ви сьогодні знову погано спали? Відчуваєте тривожність, неспокій, вам хочеться плакати без видимої причини? Вас дратують дрібниці?

Відчуваєте, що ваша ефективність праці стає все нижчою? Вас переслідує відчуття невдачі навіть тоді, коли ви ще не починали свою роботу?

Ви уникаєте колег, з’являється недовіра, виникають безпідставні підозри? Ви відчуваєте, що «діти вже не ті», і, навіть ще не переступивши поріг класу, вже відчуваєте, що «все піде не так»?

А ще до того почастішав головний біль? Нудота? Печія? Раптовий спазм та біль у горлі?

Так, шановні колеги! Це все синдроми професійного емоційного вигорання!

В освітньому процесі розвиток емоційного вигорання має декілька етапів:

Перший: Поява думки, що ваші вміння й знання є недостатніми, щоб відповідати умовним вимогам «гарного» педагога.

Другий: Особистісне сприйняття й переживання цього стану. Рух від першого етапу до другого залежить від наповнення ваших ресурсів та зовнішніх обставин. Важливо вчасно помітити другий етап і не заглибитися в нього. Адже він підкріплюється зниженням самооцінки, навіюванням поганих думок та бажанням неякісно робити свою роботу.

Наступний етап: Прояв реакції організму на фізичному та психологічному рівнях. Це може бути підвищення тиску, прискорення серцебиття, проблеми шлунково-кишкової системи, тривожність, роздратованість, агресія, пригнічений настрій тощо.

Останній, четвертий етап: це наслідок – вигорання. Тобто реакція на тривалий стрес. Вона проявляється у багаторазовому переживанні хронічного емоційного стану.

Ця послідовність появи емоційного вигорання є універсальною.

Професійне вигорання кожного з нас, педагога, супроводжується порушенням взаємодії з людьми, що нас оточують. У колективі, де працює педагог, що відчуває емоційне вигорання, психологічний клімат поступово набуває несприятливого забарвлення, адже емоційне виснаження людини призводить до її замкнутості та підвищеної конфліктності. Цей синдром призводить до того, що ми стаємо байдужими до своєї роботи й дітей, все робимо через силу та «як-небудь». Учитель перестає горіти своїм предметом, своєю творчістю.

Сьогодні існує слушна думка, що людство зазнає краху через надмірний потік інформації. Як правило, це інформація негативна. Зазвичай, хочеться творити казку, але більшу частину часу ми перебуваємо в сірих буднях.

Десь на підсвідомості відкладається емоційне роздратування від безпорадності, що ми не можемо змінити світ, який нас оточує. Це накопичується в емоційній сфері.

Наприклад, нас турбує питання про те, що діти не мають звички до системного читання літератури. Діти погано читають, відповідно не можуть опанувати не лише літературу, але й інші навчальні предмети. Це призводить до функціональної неграмотності. Але хіба вирішення цієї проблеми залежить лише від нас? Насамперед це відповідальність батьків, які не дають позитивного прикладу власним дітям для читання. Вони не читають самі. Щоразу, коли вчитель заходить до класу, він відчуває емоційну напругу від марноти власних старань прищепити любов до літератури, а також почуття провини в тому, що не здатний залучити до навчання.

Головне, як не стати заручником такого емоційного стресу – МИ НЕ МОЖЕМО ПЕРЕБИРАТИ НА СЕБЕ РОЛЬ БАТЬКІВ. Ми тільки даємо знання й формуємо цінності, а соціальна функція батьків набагато потужніша, аніж учителів.

Багато що залежить від так званих педагогічних стереотипів. Ось декілька з них: вчитель повинен бути стриманим й приховувати власні почуття, не має права на емоції. Це не правильно. Я давно вже виробила таку звичку: Використовую техніку «Я-висловлювань» в момент емоційного сплеску я проговорюю вголос те, що відчуваю. Це може бути: «Зараз мені дуже радісно через те, що учні виконали завдання», «Я відчуваю відчай, бо не можу дібрати вдалих слів, щоб достукатися до учня», «Як і будь-яка нормальна людина, зараз я злюся, бо в цій ситуації…». Такі висловлення допомагають, з одного боку, мені, а з іншого – дають приклад учням, як висловлювати власні емоції. Коли нема можливості проговорити вголос особисті відчуття або я до кінця не можу в них розібратися, тоді намагаюся знайти кілька хвилин для «внутрішнього діалогу» з собою. Питаю сама себе: Що ти відчуваєш? Ти злишся?

Ти ображена? На кого ти ображена? Ти можеш зараз діяти раціонально? Чи можна уникнути конфлікту? Чи можеш ти самостійно вирішити ситуацію? Хто тобі може допомогти в ситуації? Іноді свої шкільні переживання я подумки «розповідаю» своїй колезі-психологу, а потім уявляю собі, що би вона мені відповіла чи порадила.

Робота вчителя стресова. Емоційно виснажлива. Одне просте питання може надовго вибити з робочого ритму. Наприклад, коли я спитала учня, чому він не виконав домашнє завдання, той безпосередньо відповів: «Бо в мене тато був п’яний!» От тоді усвідомлюєш, що навряд чи щось можна змінити, адже, як правило, коли звертаєшся до батьків, то вони віджартовуються про «дитячу вигадку», а потім сам учень каже, що то неправда. Таких випадків кожен з нас пригадає кілька десятків… Але що з цим робити?

Часто рятує саморефлексія. Варто поставити собі питання: «Як я можу допомогти дитині, якщо нічого не можу змінити?» Треба вчителю не перетворитися на бездіяльного спостерігача, а проводити системну роботу з навчання дітей захисту від негативного мікроклімату в сім’ї. Можна порадити дитині подивитися на все, що відбувається, очима стороннього спостерігача, щоб проаналізувати, наскільки проблемна ситуація, переконати дитину, щоб не брала на себе відповідальності за те, що її рідні люди поводять себе неадекватно. Навчіть дитину нічого не доводити батькам напідпитку чи в неадекватному стані, оскільки це може призвести до непоправного. Обов’язково дайте контакти «гарячих ліній», «телефони довіри», будьте готовими до того, що в будь-який момент знадобиться ваша допомога.

Якщо це можливо, стати добрим порадником, приятелем дитині, яка відчуває токсичний вплив батьків. Та все ж, ще раз вкотре повторю: ні в якому разі не перебирати на себе функцію «турботливої мамочки», намагаючись замінити дитині батьків. Важливо не переходити межу допустимої емоційної близькості з дитиною. Не треба шукати виправдань ситуаціям, «приміряти» їх на себе. Необхідно економно використовувати емоційно-енергетичні ресурси. Вчитель має вчитися абстрагуватися від всього, що відбувається. Треба більше гуляти, проводити часу на свіжому повітрі, споглядати у вікно...

Особливо важко навчати дітей з особливими освітніми потребами. Зазвичай такі діти вимагають більшої уваги, віддачі. Як вже було сказано, коли перейматися проблемами, негараздами, усвідомлювати, що не можливо щось змінити, від тебе нічого не залежить… це призводить до того, вчитель налаштований на повну самопожертву. Він картає сам себе, шукає винних навколо, бо не може зарадити ситуації. Вчитель може наскільки близько включитися в проблему сім’ї, в якій виховується хвора дитина, що навіть самому захворіти. Часто доводиться постійно «прокручувати» в голові негативні ситуації, шукати й не знаходити відповіді на очевидні, з точки зору здорового глузду, речі. Подекуди це доходить до того, що вчителю необхідна соціально-психологічна допомога по виробленню необхідних якостей і навичок, спрямованих на збереження та поповнення емоційних резервів в організмі. Не треба соромитися звертатися по допомогу до фахівців.

Якщо виникають такі ситуації, треба поставити собі запитання: Що я можу зробити конкретно тут і зараз, щоби полегшити хворобу, життєву ситуацію дитині? Діяти й взаємодіяти. Якщо вимагають обставини – бути аніматором, чи «жилеткою», чи «громовідводом». Виявляти максимум педагогічного такту. Ні в якому разі не висловлювати співчутливих емоцій, не бідкатися без потреби. Головне, не розтратити емоційні резерви, по можливості, абстрагуватися від ситуації. Після складних в емоційному плані розмов, дискусій, варто розповідати самому собі позитивні історії, розглядати кольорові пейзажі, світлини з відпочинку, мариністичні пейзажі. Є така чудова вправа: РОЗМОВА З ПРОФЕСІЄЮ, Це такий собі внутрішній діалог між Я-особистістю та Я-вчителькою. Просіть натхнення, енергії, хваліть себе, пишайтеся.

Найкраще емоційне відновлення – натхнення. Наше хобі – наше спасіння. Туди потрібно час від часу занурюватись і дозволяти забути собі про те, що ти вчитель. Але якщо ви називаєте школу своїм хобі, то вигорання вам гарантоване. Роботу можна любити і віддаватись їй, але розвантажуватись потрібно в іншій сфері. Треба дивитися якісні фільми, читати гарні книги, не намагатися «переробити всю роботу». Найбільше мотивує родина.

Не забувайте себе хвалити.

Необхідно щодня знаходити нагоду, щоб пишатися собою. Кожного дня запитуйте себе: «Чим ти пишаєшся сьогодні?» Відповіддю може бути: похід до спортзалу, гарно проведені уроки, вишита бісером картина, смачна картопля на вечерю... Можливо, це буде йога. Щоденний олімп маленьких перемог буде підвищувати самооцінку вчителя й запобігати емоційному вигоранню.

Але якщо ви відчуваєте, що досягаєте емоційного вигорання, чітко простежуєте симптоми звертайтеся до фахівців. На початковому етапі це може бути ваша колега – шкільний психолог. Фахівець вислухає вас, продіагностує й надасть певні поради. Можливо, варто буде відвідати спеціальні заняття-супервізії, щоб навчитись виробити навички, спрямовані на поповнення емоційних резервів в організмі. Це може бути рольова гра та побудований на ній тренінг, що полягає у рольовому моделюванні дійсності, тобто відтворення реальних ситуацій за допомогою ролей, що відповідають соціальним позиціям учнів, учителів, батьків... Роль передбачає не лише соціальні поведінкові реакції, а й певний типаж, характер, образ, імідж, іншими словами, певне людське обличчя. Рольова взаємодія повинна здійснюватись відповідно до соціальних функцій і нормативів, з одного боку, і згідно з психологічним типом – з іншого. Така робота допоможе «подивитися на себе збоку» й на основі побаченого зробити певні висновки.

Пам’ятайте, що вчителю слід економно використовувати власні ресурси, навчитися відслідковувати свій стан, вміти абстрагуватися. Також надавайте собі «першу допомогу» самостійно, перемикаючись на власні захоплення й маленькі перемоги. Це потрібно для того, щоб йти до своїх учнів бадьорими, впевненими у собі й готовими працювати для власного задоволення.

Існує точка зору, що наші думки настільки сильні, що можуть змінити життя довкола нас. Пам’ятайте, МИ ПРИЙШЛИ ДО ШКОЛИ, ЩОБ ДАРУВАТИ РАДІСТЬ.

Успіху нам, мудрості й мужності на кожний день!

Наталія Рудніцька,

вчитель зарубіжної літератури та української мови

м. Кам’янець-Подільський

(1, 2020)